о. Микола Гнатишак

О. Є.: Слава Ісусу Христу!

Т. К.: Є запис, можете починати.

О. Є.: Отче Миколо…

М. Г.: Прізвище, ім’я…

О. Є.: Так, просимо.

М. Г.: Гнатишак Микола Іванович… З 1956 року.

О. Є.: Так, всечесний отче, Ви кажете про підпільну Церкву. Ви пам’ятаєте той час…

М. Г.: Ну так, десять років я був…

О. Є.: …непрості то були часи, але зрозуміло, що якась Господня сила спонукала Вас до того, щоби Ви стали священнослужителем. Відбувся якийсь такий злам у формуванні світогляду, і Ви вирішили, щоб стати священнослужителем…

М. Г.: Я ніколи вдома не думав бути священиком, але в мене мама дома все казала: «Йдем до церкви». І я казав: «Та там нема молодих». – «А тобі кого треба? Просто йдем і всьо!». І ми не їхали автобусом, а 7 кілометрів йшли пішки в сусіднє село. Туда, відбули Службу Божу, а потім назад. І так я почав щонеділі ходити… до тої церкви. Потім у мене була така думка: «Де я буду служити?». Бо якраз 18 років. І у 18 з половиною мене забрали служити [в армії]. Але перед тим півроку я був десь в такій місцевості, що я ніколи не був. Було п’ять колгоспних стайнів, ліс і стежка (показує рукою праворуч. – РД.), і з того боку (показує ліворуч. – РД.) я йшов, то було бочки на бензину, як то колись такі бочки зверхи були. Коли мене завезли в Читинську область, і коли ми там проходили той карантин місяць, ну і в нас був той сержант російський, ми попросили його, бо ми мали ходити, марширувати по плацу (показує рукою праворуч. – РД.) перед будинком, де офіцери жили і де вони працювали. І ми попросили, чи би мож піти в ліс. Ми пішли в ліс, ну відійшли може 100 метрів, я дивлюся – площа і ті всі будинки… Розумієте, і я думаю: «Як я їх бачив, але я тут перший раз!». Така думка. Але відтак нас повели стріляти, якраз як там була стежка, а там були бочки з пальним, і я згадав, що я вночи сюди йшов. Отак Бог дав мені наперед, і я мав…

Тоді я прийшов додому з війська, а я роботу мав в селі, бо я знимав на хати верхи, блєхов накривати, шіфером. Ну шіфером я не любив, бо любить тріснути, відтак або плати людині, бо поб’єш… Але я знимав верхи більше…

І було, що я познайомився так випадково з отцем, що тепер митрополит Тернопільський… І вже почав підпільно їхати аж в Делятин на Служби Божі. А він мене полюбив, бо я як сказав «Буду» – буду, як «Ні» –то ні. І він мені дав книжку (показує рукою уявний розмір невеликої книги. – РД.), і каже: «Дивився, щоб не дай Бог вона не попала в міліцію». Ну якось було таке невелике свято «з хрестиком», а в селі не роблять, бо будуть пальцем показувати: «О, то він робить…», і я дома вчився. Була така літня кухня, менша, як оця кімната (показує рукою. – РД.), з глини вимурувана, навіть ще тепер стоїть. То було тако (показує рукою. – РД.) ліжко, я взяв собі таборик, на ліжку книжка. І може я провчився з півгодини, так приблизно. І чую голос: «Сховай книжку!». Я оглянувся, думав, може зайшов хтось із моїх рідних. А оглянувся – нема нікого. Не розумію, що сталося, що голос сказав «сховай книжку». Тогди я книжку закриваю (показує рукою відповідний жест закриття книги. – РД.), а був коц на ліжку, і я в коц засунув книжку (показує рукою. – РД.). а участковий (дільничний інспектор міліції рукою. – РД.) двері відкриває. Видите, яке було попередження: «Сховай…». І тоді: «Чо ти не на роботі?». А тоді домагалися, аби бути на роботі. Це було… (зупинився, пригадує. – РД.) сімдесят восьмий (пауза. – РД.) або дев’ятий рік, думаю сімдесят дев’ятий рік. А я ж не скажу, що роботи в селі маю, бо я роботу набирав на травень місяць, у травні – набирав до вересня, а у вересні не набирав, бо я казав, як вспію зробити, бо я ніколи не любив кинути, як то дехто обіцяє тиждень – місяць, а як найдете – добре, як не найдете – то прийдете до мене. І все – я мусив тоді йти на роботу на другий день… А до якої роботи? Бо він сказав: «Як до тижня не даш довідку, то ми посилаємо тебе на хімічний завод». І я був би тоді в Калуши на хімічному заводі.

Але на другий день моя мама пішла (пауза. – РД.) в район на базар та й зустрілася з двоюрідним братом. Щось зговорилися, та й питається про мене, де я є. Мама каже: «Та має неприємність, бо має в селі роботи повно, а той (тобто міліціонер. – РД.) домагаєся вже на роботу». Він каже: «Най їде завтра до мене, їде до Франківська». І каже: «Я візьму до себе в бригаду». А він був бригадір на колії. І всьо – я тоді поїхав до нього, ми поїхали, і мене взяли одразу на роботу. Але мені вже тоді було треба було вчитися, бо далеко було ходити…

О. Є.: А як Ви освіту здобули?

М. Г.: В селі, в селі…

О. Є.: …і в підпільній [семінарії]… (пауза. – РД.) в селі?

М. Г.: Нє, освіту шкільну я в селі здобув…

О. Є.: Маю на увазі – Ви стали священиком тут…

М. Г.: Ні, у Львові… Тоді я що… поїхав до Львова. А в Львові не мож було тоді, у Львові треба було мати прописку, аби ти міг поступити вчитися. І тоді не було, бо всі… бо коли то я поїхав… (пауза, плутається в часі. – РД.), в серпні місяці, шукати якусь ставку. І мені ще найшли на провідника останню групу на листопад місяць…

О. Є.: Це вже було так пізно…

М. Г.: Так, і я тоді працював, закінчив і ми мали курс «Львів – Одеса». І в мене був вагон старий, але дивани, і в моєму вагоні знай хто їхали – міліція, воєнні, депутати і судді, і КГБ. У вагоні було так два чоловіка. Я найбільше віз шість чоловік у вагоні… (пауза. – РД.). А в других не було місця. О… (пауза. – РД.).

А тоді мені дали там, де я закінчував школу, що на роботу постоянно без прописки… І ми найшли таку бабцю, вона була одинока. І ця бабця… (пауза. – РД.), вона не хотіла… Вона так мені казала відкрито: «Я не хотіла ні на квартиру брати, ні приписати». Але прийшла сестра-монахиня і каже: «Пані Константина, чи Ви можете взяти нам одного студента і приписати, у вас жити не буде…». І вона казала, що їй хтось рот закрив (показує рукою. – РД.). «Я не могла відмовити». Мовчала. А вона каже: «Як Ви згідні, дайте паспорт». Вона дала паспорт… (пауза. – РД.). Вона дала паспорт, а ця довідка була, і мене приписали до неї. То вона розказувала, вона потім розказувала історію. А ще скажу то, що було… (пауза. – РД.). Вона дуже постила… (пауза. – РД.) кожну п’ятницю цілий день не їла, аж увечір кусочок хліба і якесь горнятко чаю. В суботу – знову ні. А чому? – В неї двоє дітей були зв’язковими, і родина видала, і вони обоє зірвались… (пауза. – РД.). І тоді їх засудили на десять років тюрми, і чоловіка. Чоловік був якийсь хворовитий, вони його окремо забрали, а їх окремо.