Пам’ятаймо про кожного, хто присвятив своє життя для добра інших (дослідження-спогад Яреми Петріва про о. Василя Волошина)

Відзначаючи 35-ту річницю легалізації УГКЦ, необхідно згадати і пам’ятати про тих, хто, перебуваючи за межами України, своїми пожертвами і підтримкою доклали зусиль для її становлення. Серед них і мій родич о. Василь Волошин, який з початку 1990-их років неодноразово відвідував Україну і з острахом перевозив значні кошти для відновлення церков на Прикарпатті, зокрема, в рідному селі Остриня.

Василь Волошин народився 22 грудня 1924 року в селі Остриня Товмацького повіту Станиславівського воєводства (нині Тлумацької об’єднаної територіальної громади Івано-Франківського району) і був єдиною дитиною в сім’ї. Його батько – Волошин Микола, мати – Волошин Марія. Під час Другої світової війни 19-ти річний юнак Василь добровільно зголосився до дивізії «Галичина».

Уже під час перебування в Україні у 1990-х роках о. Василь Волошин розповідав, що в ході війни він був в обслузі гармати і підносив стрільна (снаряди). Одного разу в ході бою пішов за стрільнами, хоч потреби в них ще не було, і міна противника у той час розірвала гармату. Всі вояки загинули, крім Василя. Хвиля від вибуху кинула його на землю, а осколки в багатьох місцях порвали шинель, не зачепивши його самого. Тоді Василь подякував за спасіння Богові і пообіцяв, якщо виживе у цій війні, то буде вірно служити Творцеві.

У травні 1945 року Василь Волошин в Австрії здав зброю британцям і потрапив у табір для полонених в окрузі італійського міста Ріміні. Внутрішня організація табору мала військову структуру. Вражаючим було те, що італійські військові довірили українцям забезпечити себе своєю ж охороною. Табір у різні періоди очолювали коменданти: командир 1-ї дивізії УНА генерал-хорунжий Михайло Крат з міста Гадяч на Полтавщині; командир кінної сотні 1-ї Української дивізії УНА підполковник Роман Долинський з села Глушків (нині Городенківського району Івано-Франківської області); командир 4-го полку 1-ї Української дивізії УНА майор Савелій Яськевич з міста Житомира. Штаб складався з 7 відділів та 8 референтур. Полонені були поділені на 8 полків і частини окремого призначення. У таборі станом на 1946 рік було 9310 осіб, у тому числі 288 старшин, 822 підстаршин та 8200 вояків. Особливу опіку над табором у Ріміні розгорнув єпископ Іван Бучко як засновник і голова римського Українського Допомогового Комітету. Завдяки його зусиллям багато переміщених осіб з таборів могли дістати дозвіл на поселення у Європі, Канаді і Америці. Сталін настирливо домагався від британського уряду видачі дивізійників у руки НКВД. Іван Бучко здійснив екстрений візит до Папи Римського, результатом якого були негайні вимоги Папи до нунціїв (постійних дипломатичних представників Папи Римського в державах, з якими Ватикан підтримував офіційні дипломатичні відносини) вплинути на владні структури, щоб запобігти відправці дивізійників на вірну смерть. Завдяки його зусиллям багато дивізійників змогли вступити до навчальних закладів різних країн. Релігійну опіку полонені отримували від чотирьох українських католицьких і одного православного душпастирів – капеланів дивізії. Охорона здоров’я була під опікою 16 лікарів і досить великої кількості санітарів. Шкільництво охоплювало ряд шкіл: початкову (для малограмотних), торгівельну й учительську, середньо-технічну, однорічну рільничу, лісничу, драматичну, дяківську та ремісничу семінарії з численними відділами та гімназію. Діяли різні курси і народний університет. Культурно-освітня праця охоплювала: таборовий театр, хори «Бурлака», «Славута» і православний церковний хор, мистецьку спілку «Веселка», три оркестри, бандуристів і ревелерсів. Виходили: щоденник «Життя в Таборі», тижневик «Батьківщина», двотижневик «Юнацький зрив», гумористично-сатиричний двотижневик «Оса», літературно-мистецькі й популярно-наукові журнали: «Наш Шлях» і «Гроно» та неперіодичні видання. Було організоване спортивне життя та діяли різні об’єднання (правників, учителів, інженерів, ремісничий цех з підвідділами, студентська громада, літературно-мистецький клуб, товариство філателістів, пластові гуртки, читальні «Просвіти»).

Василь Волошин у таборі військовополонених у Ріміні за сприяння єпископа Івана Бучко навчався в таборовій українській гімназії, що була під опікою кардинал-секретаря Конґреґації для Східної Церкви Ежена Тіссерана. Через Український допомоговий комітет його родич Іван Волошин відшукав Василя у полоні, спровадив до Канади і на його прохання відправив за власний кошт на навчання до Риму.

Василь Волошин навчався в Папській українській семінарії і Папському університеті у Римі (з 1946 по 1953 роки), де послідовно отримав ступені бакалавра з філософії (1948 року), бакалавра з богослов’я (1950 року) і ліцензіата з богослов’я (1952 року). Відтак Василь Волошин був висвячений на священика архієпископом Іваном Бучком у Римі 22 травня 1952 року. З цього часу о. Василь Волошин служив греко-католицьким душпастирем у церкві Святого Серця Ісуса у поселенні Вакава провінції Саскачеван у 1953–1955 роках, у церкві Святої Трійці в місті Камлупс у 1955–1956 роках, церкві Святих Петра і Павла в місті Летбридж у 1956–1959 роках. Відтак на заклик єпископа Ніла Саварина служив в єпархіальному соборі Пресвятої Діви Марії у місті Едмонтон спершу як сотрудник у 1959–1970 роках, як парох собору у 1970–1985 роках, а потім як ректор собору у 1985–1992 роках. Уже з 30 серпня 1992 року до своєї смерті 21 березня 1994 року був парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви в місті Калгарі. Похований на кладовищі в місті Едмонтон провінції Алберта в Канаді.

Сьогодні, вшановуючи ювілей легалізації та відродження УГКЦ, пам’ятаймо про кожного, хто присвятив своє життя для добра інших.

Ярема ПЕТРІВ, член Ради ІФ ОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, член проводу МО КУН

За матеріалами Фейсбук-сторінки п. Яреми Петріва (https://www.facebook.com/jarema.petriv?locale=uk_UA).